Уклонімось низько до землі тим, хто в серці буде вічно жити…

Урок мужності на тему:

«Уклонімось низько до землі тим, хто в серці буде вічно жити…»

(сценарій заходу пам’яті Небесної сотні)

Мета: формувати в учнів розуміння єдності та цілісності України, усвідомлення себе українцем, почуття особистої відповідальності за долю держави, готовність служити Батьківщині своєю працею та стати на захист державних інтересів країни; вшанувати пам’ять героїв Небесної Сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання стати гідним громадянином України.

Хід заходу

Учень:

Весна у цьому році незвичайна,

Пронизана вона слізьми людей,

Слізьми за тим, хто не вернувсь з Майдану,

Залишивши батьків, родини і дітей

Учениця:

Всім серцем вірили вони у кращу долю,

За неї ж й на Майдані полягли.

За українців і за їхню волю,

Своє життя, не завагавшись, віддали!

Учень:

Бездонна прірва горя і скорботи

Панує в Україні на цей час.

І всі мої думки, і сльози, і турботи

За тими, хто життя віддав за нас.

Учениця:

Ніколи їх не забувайте!

В історію внесіть кожне ім’я!

Онукам, дітям ви розповідайте,

Що наша Україна ще жива!

Учень:

І буде жити вона доти,

Допоки люди в ній такі живуть!

Такі, як на Майдані іще й досі,

Війну з бандитами жорстокими ведуть!

Класний керівник: Рости, живи і пам’ятай! Такими словами я б хотіла розпочати наш урок за справжніми героями України, а саме за Небесною Сотнею. Вшанування їхньої пам’яті – це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.

Звучить пісня «Пливе кача».

Цей сум, не просто свічка, яку можна поставити десь на згадку. Щемить серце, болить душа. Та слава героїв невмируща! Майдан забути неможливо. Ви в нашому серці назавжди!!! Небесна Сотня України вірно береже від зайд Чумацький Шлях!!! Вона крізь дим Майдану з вічності оберігає спраглі до свободи та правди наші душі… Жовто-блакитний прострілений вже вкотре… Та ні краплі страху в їхніх очах, бо в серці їхнім навіки лишились віра, відданість, патріотизм і героїчна мужність… Герої не вмирають! Вони – з нами!!! Лише тихо про свої життєві плани та мрії гомонять…

Хтось згадує кохану, друга, а хтось – батька, маму, хтось – доньку і сина… Небесна Сотня з вірою в життя йшла вперед свободу українцям здобувати й віддала свою душу та тіло за нас усіх…

Учень: Герої не вмирають! Вони тут, з нами на Землі! Лише тихенько-тихенько сплять. Бо змучились від катувань, побоїв і голосу смерті, що на вістрі снайперської кулі… Ми плачемо, вони ж не плачуть. Їхні душі героїчним жовто-блакитним полум’ям горять! А ми повинні жити гідно, щоб святу Небесну Сотню нізащо, ніколи не забути.

Учениця: Не дамо пам’яті застигнути, забронзовіти. І допоможемо пам’ятати іншим – друзям, родичам, сусідам. Може, не лише пам’ятати, але й знати: бо чи всі знають правду про криваві події в Києві зими 2014 року? Отож.

Учень:

Герої, ви чиїсь сини та друзі;

Чиїсь кохані і чиїсь брати.

Ви віддали життя за рідну Батьківщину!

Ви полягли, хоч треба було йти!...

Вас не забути і не стерти пам’ять,

Ваша душа горітиме в віках,

Ви не боялись ні зусиль, ні смерті,

Боролись серцем з миром на вустах.

Вже не поверне Україна-мати

Тих патріотів, що в землі лежать…

Але вона ніколи не забуде

Про той незламний дух, що змусив їх стоять!

А скільки ще? Ще скільки вас загине, люди?

Життя не варте тих німих катів!

Вже не повернеться назад і більше вже не буде

Ні обіцянок , ні брехливих слів!

Класний керівник: На початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям слава!» видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.

         Для частини ці гасла й вітання асоціювалися з націоналізмом і чимось неприємно-ворожим. Вони не розуміли, про яких таких героїв ідеться, якій нації слава? Інші ж на місці героїв бачили Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, тих, хто першим вийшов на Майдан, а дехто – волонтерів. У кожного був свій варіант. Із розвитком подій у центрі столиці з’являлися дедалі нові претенденти на те, щоби стати тими героями, котрим, власне, слава.

Учениця:

Дивлюсь новини й сльози витираю,

А на екрані – Київ і Майдан.

Кругом вогонь і у людей стріляють,

Вся Україна мучиться від ран.

Маленька внучка, злякана дитина,

З сльозами просить: «Вимкни, не дивись!

Давай, бабусю, станем на коліна,

І ти тихенько Богу помолись».

Показують чийогось друга, брата,

А цей хлопчина був єдиний син.

Сиріток  обнімає бідна мати,

У косах перший білий сніг сивин…

Загинули прості і добрі люди:

Афганець, фермер, вчитель і студент.

Сто домовин роз’їхалось повсюди,

На вас їх кров, наш кате-президент.  

Класний керівник: Минуло два роки від початку протестів і вже, мабуть, ні в кого немає сумнівів, що ці герої – Небесна Сотня. Ті, хто віддали життя за кожного з нас. Із цими смертями «Слава Україні! Героям слава!» перестало бути просто вітанням. Тепер це віддання шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя усіх у цій країні, а також свідчення справжнього подвигу.

         Революція добре показала нам, хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя.

         Згадаймо тих, хто були майже ровесниками і нашими земляками. Хто, не зважаючи на молоді роки, пішов у бій із несправедливістю – і все заради України.

Учень:

Вшануймо їх хвилиною мовчання.

…І мовчки сотня непокорених героїв

Відходила у чисті небеса,

І погляди знесилених мільйонів

Дивились вслід братам, батькам, синам.

У темне небо по руках в відкритих трунах

До світу кращого, крізь сльози матерів,

Не буде прощення убивцям й нам не буде,

Коли не помщеними лишаться всі, хто так любив,

Хто не дістався правди, оступившись на півкроці,

Хто згас за нас, недотягнувши до весни,

Тримає курс у небеса славетна сотня,

Землі своєї упокоєві сини.

Горять серця, палають вільні душі,

Зійшла зоря, гряде нове життя,

Герої не вмирають, кличуть нас на барикади,

І хай прийме тіла їх мерзла ще земля.

Витає дух нескореної волі,

Гримлять щити, молитви і місні,

Рядами рівними між нас ідуть герої,

Усі, хто голову поклав в ці темні дні.

Учениця:

Я очі закриваю й бачу постріл,

Той постріл, що забрав чиїсь життя.

Життя із тої Небесної Сотні,

Яка ніколи не піде у майбуття!

Їх завжди будуть пам’ятати,

Про них ніколи ти не забувай!

Вони в серцях у нас завжди,

Про це завжди ти пам’ятай!

І лиш тоді звершиться Боже правосуддя,

І кров його рікою потече,

Вона тектиме стрімко й безупинно,

Як кров наших братів невинна,

А в нього вона з пекла витіка!

Учень: Коли зі сцени повідомили, що в одного загиблого четверо дітей, у другого – єдина трирічна донечка залишилася круглою сиротою, бо мати померла ще раніше, а третій ще взагалі не встиг пожити – йому було лише 19 років, - п’ятидесятитисячний Майдан заплакав так по-дитячому пронизливо, так, ніби він теж став цією сиротою, що плаче за втраченими батьками. Навіщо вони йшли вперед? Їм так багато було чого втрачати!

Учениця:

Мамо, не плач, я повернусь весною,

У шибку пташинкою вдаоюсь твою,

Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач, так судилося, ненько,

Вже слово, матусю, не буде моїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає

І рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матуся, й тут сумно буває,

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,

Зе те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. І люблю Україну –

Вона, як і ти, була в мене одна.  

Класний керівник: Все стало на свої місця. По країні вже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв Майдану. Вони виникатимуть й надалі, і щоразу участь у їх відкритті й іменуванні дедалі більше братимуть ті, хто ще донедавна називав Небесну Сотню «радикалами», «терористами» й «екстремістами». Вони вже виступають у Раді й іменують їх жертвами», наче самі не доклали рук до того, щоб ці люди загинули. Вони ще потім повчатимуть нас усіх, як потрібно правильно шанувати героїв. Про щось подібне згадував Олег Покальчук, коли вони привозили до Києва тіло Василя Стуса для перепоховання, а на цьому вже в аеропорту піарилися зовсім інші люди. Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших героїв, вберегти її від привласнення нечесними та підлими людьми, які неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їхніх смертей.

         Ми маємо докласти усіх зусиль, щоб домогтися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова нової держави, тієї котру бачили у своїх мріях загиблі герої і за які вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися та жили на радість рідним і близьким мирно та щасливо.

Учень:

Мамо, матусю, це я – твій синочок!

Я тут, я вернувся, казав, що прийду!...

Та мама не чує, та мама ридає,

Цілує синочка, що ліг у труну…

Коли проводжала також цілувала,

Казала: «Не треба… Подумай… Не йди!...»,

Та тільки лиш погляд останній спіймала,

Останні слова: «Нема там війни».

Війни там не було, та люди вмирали,

Чиїсь також діти, батьки і брати…

За волю країни від панського ладу,

За те, щоб від цього ми вільні були.

Стискається мозок, з грудей рветься серце

Від думки про те, що їх вбили брати.

Адже не по матері ми з вами рідні,

Ми браття по крові й так буде завжди.

Ніхто і ніколи цього вже не змінить,

Що є, то вже маєм, - і це просто жах…

Що ті, хто народ свій мав в бідах підтримать,

Взяв зброю у руки й стріляв, наче враг.

Та хлопче в погонах, не в того стріляєш,

Не на Майдані твої вороги!

Один у нас ворог, його захищаєш,

Сидить й виглядає з-за твоєї спини.

Якщо хтось і має в труні тій лежати,

То тільки не хлопці, що вже полягли,

А той, хто наказ дав по людях стріляти,

Хто міг та не схотів відвернути біди!

Схилилась над сином заплакана мати,

Нема вже дитини, пішов назавжди…

Помер за народ і свободу держави,

Від рук свого брата у мирні часи.

Класний керівник: ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. У кожному районі, місті та селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям. Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях!

Учениця:

Не плач за мною, мамо, не ридай,

Я не хотів війни, я боронив свій край…

Не плач за мною, мамо, я – герой,

Стояв я гордо, коли снайпер той

Стріляв у голову й таранив груди –

Тоді не думав я, а що ж з тобою буде…

Не плач за мною, рідна, не лий сліз,

Пишайся мною, бо я патріотом виріс.

Ти, мамо, лиш за мене помолись,

І не вини себе – у цьому я, напевно, винен…

Я винен, що любив свою країну,

Я винен, що хотів здобути волю…

Але я не хотів стояти на колінах,

Пробач за стільки завданого болю…

Не плач за мною, мамо, я у Бога,

Бо кожен, хто загинув за Вкраїну, йде до Нього.

Я вже не повернуся, мамо, але знай –

Я стану ангелом і боронитиму свій край…

(разом) Слава Небесній Сотні!